Чи варто витрачати час на Eternal Strands?

Гра, де ти можеш лазити по стінах, як Людина-Павук, боротися з гігантами, як у «Атаці титанів», і кидати ворогів у прірву, як… ну, просто тому що це весело. Тут можна підпалити все навколо, заморозити супротивника, а потім випадково жбурнути його у лампу, яка вибухне тобі ж у лице. Але головне питання – чи варто взагалі витрачати на це свій час? Я пройшов через вогонь, воду і десятки невдалих битв, щоб дати відповідь. У цьому відео: 🔥 Як створити хаос за допомогою магії? 💀 Скільки разів я випадково вбив сам себе? 🗿 Чому меч виглядає круто, але відчувається, як пластикова ложка? 🎢 Як гра перетворюється на симулятор паркуру на виживання? Пристебніться – це буде весело, хаотично і, можливо, трохи боляче для мого его. 😆

Текстовий варіант огляду: 

 

Eternal Strands – це гра, яка поєднує пригодницький екшен, магічні здібності та битви з велетнями, і робить це з неабиякою амбіцією. Це якби Shadow of the Colossus зустріла Monster Hunter, а потім вони разом вирішили додати трохи The Legend of Zelda: Breath of the Wild для різноманітності. Гра пропонує величезний відкритий світ, у якому можна дертися по будь-яких поверхнях, взаємодіяти майже з усіма предметами, кидати ворогів у прірву (що є, безумовно, найкращим видом бойового мистецтва), і, звісно ж, боротися з гігантськими чудовиськами, які виглядають так, наче щойно вирвалися з кошмару давньогрецького міфолога.

Але чи все в ній так чудово, як здається на перший погляд? Чи варта вона вашого часу? Давайте розбиратися.

Перше, що зачаровує в Eternal Strands – це її світ. Локації дійсно мають унікальний дизайн, продумані біоми і цікаві деталі. Це той випадок, коли ти заходиш у нову локацію й замість того, щоб бігти виконувати квест, витрачаєш пів години просто на розглядання навколишнього середовища. Світ гри настільки гарний, що іноді здається, ніби розробники більше часу витратили на нього, ніж на сюжет. Бігаючи по цих просторах, я часто ловив себе на думці: «Ну все, це моя нова улюблена гра. Дайте мені ще одну годину, я точно не піду спати...» – і, звісно, наступного дня я виглядав так, ніби теж вийшов із якоїсь темної магічної катастрофи.

Гра не дає гігантського відкритого світу, який зазвичай на третині проходження стає пусткою, а натомість пропонує окремі масштабні регіони. І це працює тільки в плюс – тут немає марних пробіжок на десятки хвилин по безлюдних полях, зате кожен регіон наповнений деталями та загадками. Ти можеш випадково натрапити на покинуту будівлю, почати досліджувати, а потім зрозуміти, що всередині щось хрумтить у темряві – і ось тобі несподіваний екстрим.

І що найголовніше – дослідження тут не здається рутинним. Навіть збір ресурсів і знаходження документів інтегровані так, що ти не відчуваєш себе, наче працюєш на магічному заводі з видобутку «золотих гілочок». Все виглядає органічно: шукаєш ресурси – але це відбувається ненав’язливо, досліджуєш довкілля – і паралельно дізнаєшся більше про лор гри. Жодного «підбери 100 камінців для апгрейду», тут навіть дрібні речі мають сенс. Тож замість відчуття «збиральної грінд-фабрики» гра дає тобі справжню пригоду.

Ще один важливий штрих до атмосфери – зміна часу доби та погодних умов. Гра не має плавного циклу дня і ночі – вона чітко задає погодні умови та час перед запуском локації або після повернення з табору. І хоча це може здатися обмеженням, насправді це добре працює, бо дозволяє розробникам контролювати атмосферу кожного моменту.

Ці зміни задаються перед запуском локації або після повернення з табору. Тобто, якщо вам потрібно відвідати місце у певних умовах, доведеться почекати, поки гра вирішить, що зараз саме час для грози або ясного неба. У певний момент з’явиться можливість обирати необхідні умови перед відправленням у біом, що додає трохи тактичної свободи, але не перетворює гру на симулятор контролю клімату.

Це рішення працює досить цікаво, адже кожен похід у біом відчувається по-іншому. Один раз ви гуляєте під сонячним світлом, насолоджуючись видами, а наступного – намагаєтесь не відморозити всі кінцівки, коли буря вирішує перетворити вашу експедицію на виживання. Усе це впливає і на тактику бою: сильний вітер може ускладнити стрільбу з лука, а нічна темрява додає напруги під час сутичок із монстрами. Так що навіть без динамічного зміни часу і погоди, світ залишається живим і різноманітним.

До того ж, гра періодично радує цікаво анімованими сценами, які додають кінематографічності. Правда, діалоги тут передаються через статичні зображення персонажів – бюджет інді-студії все-таки обмежений, але насправді це працює на користь стилістики гри. Так, це не найсучасніше рішення, але воно додає своєрідного шарму, немов ти гортаєш живий артбук.

Чесно кажучи, для мене сюжет і діалоги тут були радше відправною точкою для гри, ніж чимось важливим. Я більше кайфував від геймплею, а історію читав через довідник, бо натискати «пропустити» стало майже рефлекторною звичкою. Тож якщо ви з тих, хто любить уважно вслухатися в сюжет, то тут він подається трохи сухувато. Але якщо вам, як і мені, головне – розмаїтість геймплею і битви, то ця деталь не стане мінусом.

Головна фішка гри – це гіганти. І це не просто якісь «босики», яких можна пришпилити двома влучними ударами, а справжні живі природні катастрофи. Вони виглядають так, ніби вийшли з нічних жахіть людини, яка одночасно передивилася всі частини «Атаки титанів» і випадково заснула під документалку про стихійні лиха.

Кожен гігант має унікальну будову тіла, слабкі місця і власну тактику бою. Наприклад, один буде прикривати свої вразливі точки, наче це скарбниця національного банку, а інший – просто лупить усім, що є під рукою, наче дратівливий турист, який заблукав у чужому місті. Вперше зіткнувшись із цими велетнями, у мене було два варіанти: а) панічно тікати, поки ноги не підкосяться, або б) спробувати зрозуміти, як його взагалі можна завалити. Спойлер: я вибрав перший варіант – і це перетворилося на марафонський забіг, де я змагався не за перемогу, а за виживання. Чесно кажучи, я ще ніколи не тікав так швидко, що навіть GPS не встигав зафіксувати моє місцезнаходження. Але коли я побачив, що гігант все одно не відстає, довелося різко змінити тактику – я раптово вирішив, що хоробрість усе-таки не така вже й погана річ, особливо коли від неї залежить твоє існування. Так що мій герой в один момент зі спринтера перетворився на самопроголошеного гладіатора, який (несподівано для себе) вступив у бій. І якщо коротко – отримав по голові. Дуже багато разів.

Механіка появи гігантів цікава: після знищення одного у певному регіоні, через деякий час він може повернутися. Ви можете подумати: «О, гра вирішила змусити мене знову робити те ж саме?» Але насправді це досить розумно, бо гіганти – це не просто великі злі хлопці, яких треба повалити, а ще й основне джерело есенцій сили. Тож якщо хочете розвивати свої магічні здібності, доведеться знову і знову виходити на полювання. І повірте, це все ще набагато веселіше, ніж у деяких іграх, де прогрес виглядає як «вбий 50 вовків, щоб отримати одну вовняну нитку». Тут принаймні з кожною зустріччю ти стаєш досвідченішим (або просто кращим у втечах).

У грі є три види магії: вогонь, лід і кінетична сила. Це класика жанру, але тут вона реалізована з таким розмахом, що іноді здається, ніби розробники вирішили перетворити гру на найбожевільніший симулятор руйнувань. Ви можете не тільки жбурляти ворогів у різні боки, а й влаштовувати справжній хаос. Спалити траву під ногами супротивника? Легко. І, можливо, одночасно підпалити самого себе. Заморозити озеро, щоб пройти по ньому? Без проблем, тільки не забудьте, що вогонь поруч може перетворити ваш міст на холодний, але непотрібний спогад. Кинути каменюку в голову монстра? Ну, це вже навіть не магія, а просто спрощена версія середньовічної дипломатії.

Особливо круто, що магія впливає на довкілля, а не просто існує для красивих спецефектів. Наприклад, кінетична сила дозволяє не лише піднімати предмети, а й жбурляти їх із такою силою, що вороги стають мимовільними учасниками гри у боулінг. Виштовхнути супротивника з обриву? Легко. Підняти і жбурнути його у лампу, яка вибухає? Ну, чому б і ні! А якщо ще заморозити ворога перед цим, а потім підсилити удар кінетичною енергією – він полетить, як корок із пляшки шампанського.

Найкраще, що у всьому цьому хаосі ніхто (навіть гра) не може передбачити, як саме закінчиться комбінація атак. Наприклад, одного разу я вирішив скинути ворога у прірву, але випадково зачепив його замороженою хвилею, він відскочив у сторону, впав на лампу, яка миттєво детонувала й підпалила всю навколишню місцевість, а врешті-решт вибухова хвиля відправила іншого супротивника прямісінько мені в обличчя. В результаті всі загинули – крім мене, але тепер у мене є флешбеки та небажання грати з вогнем у майбутньому.

Ці можливості створюють абсолютно хаотичні та непередбачувані моменти, коли ти навіть не знаєш, чи це геніальна стратегія, чи просто найбільший фейл у твоєму житті. І саме це робить кожен бій унікальним – ти ніколи не знаєш, що вийде: блискучий тактичний маневр чи випадковий самознищувальний вибух, який влаштував ти сам.

Ваша персонажка може лазити по будь-яких поверхнях. І це не жарт – по будь-яких. Стіни, скелі, дерева, а якщо дуже постаратися – то, здається, й на моральних принципах теж можна повиснути. Гра ніколи не каже «ні» вашим експериментам, і це приводить до вкрай веселих (або жахливих) ситуацій. Наприклад, ви можете вилізти на височезну скелю, звідти стрибнути на ворога, промазати, розбитися, і все це – у стилі справжнього героя.

Ця система працює не лише для досліджень, а й у боях з гігантами. Замість того щоб чесно чекати, коли велетень нагнеться, ви просто видряпуєтесь йому на голову, як безстрашний мурахоїд, і починаєте довбати слабке місце. Особливо круто, коли ви підіймаєтеся вгору, ворог починає махати руками, а ви раптом усвідомлюєте, що ця пригода нагадує дешевий атракціон у парку розваг – тільки тут вас справді можуть убити.

Так що якщо ви колись мріяли стрибати по гігантам, немов по спортивному майданчику, і не боялися висоти – вітаю, ця гра саме для вас. А якщо боялися? Ну… тоді це буде дуже, дуже страшний досвід.

У грі є три типи зброї – меч і щит, дворучна зброя та лук. Все це звучить дуже круто, аж поки не починаєш махати мечем, і твоя атака виглядає так, ніби персонаж просто перевіряє, чи не пилюка осіла на клинок. Анімації ближнього бою подекуди здаються трохи млявими, і ти не завжди відчуваєш удар – таке враження, ніби вороги просто чемно вдають, що отримали шкоду, щоб тебе не образити.

Особливо смішно, коли ти розмахував мечем, докладаючи всі зусилля, а ворог просто стоїть і дивиться на тебе, немов питаючи: "Це все?" А деякі противники мають стільки здоров’я, що здається, ніби вони прокачали не силу чи витривалість, а терпіння. Зате дворучна зброя додає трохи задоволення – махати нею приємніше, а удари відчуваються більш вагомими. Правда, є шанс, що поки ти замахнешся, ворог встигне випити чаю, перечитати всі записки з лору і ще й добряче втомитися від очікування.

А ось лук – це просто зброя для тих, хто любить підтримувати соціальну дистанцію. Досить зручно, але іноді здається, що стріли зроблені з пінопласту, бо влучаєш у ворога, а він навіть не моргає. Хоча магія рятує ситуацію, бо саме вона додає бою гнучкості. Але ближній бій, на жаль, відчувається не так динамічно, як хотілося б. Тож якщо плануєте воювати мечем – майте терпіння. І багато еліксирів.

У таборі можна не лише покращувати зброю та навчатися новим магічним трюкам, а й нарешті перепочити після всіх цих битв із гігантами та випадкових самознищувальних комбінацій магії. Це не просто база, це справжній мобільний командний центр, де можна перевести дух, переоцінити свої життєві рішення та, можливо, нарешті перестати кидати вибухові предмети собі під ноги.

Табір поступово розширюється, відкриваючи нові можливості. Тут можна покращувати спорядження, вивчати нові магічні трюки, готувати зілля, а також розширювати інвентар – але виключно для збору ресурсів. Жодного «носіння всього з собою на випадок апокаліпсису» тут немає – гра чітко дає зрозуміти, що на місію потрібно виходити з тим, що є, а не з «про всяк випадок п'ятнадцятьма мечами». Але кількість зіль тут суворо обмежена. Їх автоматично поповнюють перед кожним рейдом, і їхня кількість залежить від рівня архіваріуса в таборі. Навіть на максимальному покращенні табору я мав усього п’ять колб зілля життя. Так що спроби набити кишені зіллям, немов у якому-небудь RPG, тут не пройдуть – виживати доведеться з тим, що дали, а не з нескінченним запасом аптечок. Бо після чергового польоту у прірву вам точно знадобиться лікування, і навіть місце для тактичного планування – хоча, чесно кажучи, тактика тут часто перетворюється на «імпровізуй, адаптуйся, виживай».

Усе це додає грі більше глибини, змушує вкладати час у розвиток персонажа та дозволяє відчути себе справжнім стратегом… поки не починається чергова місія, де все знову летить у хаос.

Eternal Strands – це гра, яка нагадує експериментальний фільм: у ній є сцени, що викликають захват, моменти абсолютного хаосу та епізоди, де ти сидиш і думаєш: «Що тут взагалі відбувається?». Вона красива, амбітна, пропонує епічні битви та магічну розруху, де ти можеш жбурляти ворогів у прірву, підпалювати їх і випадково влаштовувати вибухи собі під ногами. Але іноді здається, що гра сама не знає, чого від себе хоче. Бойова система місцями квола, а повторюваність гігантів може набриднути, якщо вам не подобається ідея повертатися до тих самих битв із новим набором сил.

Чи варта вона вашої уваги? Якщо ви любите свободу дій, фізичний хаос і можливість побути одночасно героєм, невдахою та живою катастрофою – так, безумовно. Але якщо ви шукаєте ідеальну відполіровану механіку й сильний сюжет – можливо, варто подумати двічі. Eternal Strands – це той випадок, коли гра дає вам все для епічних моментів… і залишає вас самих розбиратися з наслідками. Так що бережіть себе, стережіться гігантів і головне – не кидайте вибухові речі собі під ноги.